Інакодумство на Сумщині
Після смерті Йосипа Сталіна (5 березня 1953 р.) й поступової лібералізації політичного режиму в ході зміцнення влади Микитою Хрущовим, особливо після ХХ з’їзду КПСС, настає новий період в історії Cовєтського Союзу, який з легкої руки письменника Іллі Еренбурга дістав назву періоду «відлиги». В цей час і виникає рух інакодумців. Зміст поняття «інакодумство» («дисидентство») ми пов’язуємо з виявом специфічних форм опозиційного авторитарному комуністичному політичному режимові сприйняття й осмислення соціальних, економічних, політичних, національних, духовних аспектів совєтської дійсності та відповідної поведінки на їх основі.
Основоположною умовою існування інакодумства в Совєтському Союзі була сама комуністична політична система. Саме вона встановлювала (й змінювала) межі дозволених і недозволених думок. Взагалі, розмаїття думок притаманне будь-якій сучасній спільноті. Інакодумство як небезпечний державний злочин розпочинається тоді, коли панівна комуністична система не сприймає будь-якої іншої думки. Вкажемо також, що поняття «інакодумець» відноситься нами лише до тих поколінь людей, що народилися й виросли вже в Совєтському Союзі. Ці люди були сформовані совєтським вихованням і совєтською політичною пропагандою.
Наявність інтелектуального й політичного інакодумства супроти комуністичного правлячого режиму владі потрібно було якось пояснити. Офіційна точка зору полягала в тому, що в совєтському суспільстві соціальної бази для здійснення дисидентських правопорушень не було. Тому, якщо вони здійснювались, то лише в результаті підпадання нібито нестійкої частини населення під вплив імперіалістичної пропаганди, що виходила з ідеологічних диверсійних центрів іноземних держав або ж браку в комуністичному вихованні трудящих, тобто неглибоким проникнення комуністичної ідеології у свідомість деяких совєтських людей. Якщо спробувати класифікуючи рух інакодумства на Сумщині, можна виділити в ньому кілька течій. Це, по-перше, національний напрямок. До того ж, не лише українці переймалися своїми національними проблемами, а й росіяни та євреї. По-друге, це релігійний напрямок (баптисти-«ініціативники», адвентисти, єговісти). Відразу зазначимо, що у цьому томі документів релігійного дисидентства ми не зачіпаємо. По-третє, це cоціально-економічний напрямок, що найповніше втілюється в робітничому та селянському спротиві. І, зрештою, по-четверте, специфічні групи літераторів, художників, представників інших творчих професій, які відмовлялись реалізовувати у своїй роботі насаджувані комуністами ідеологічні ритуали, сповідувати, упроваджувати й утверджувати в житті політичну ідеологію. Нами фіксуються також два рівні інакодумства. Це рівень простонародного інакодумства та рівень дисидентства.
Найширше представлений у цьому рухові рівень народного інакодумства. Носії народної протестної поведінки у більшості випадків не були переконаними противниками правлячого комуністичного режиму. Незадовільні матеріальні умови, колізії приватного життя, суперечності у взаєминах з головами колгоспів чи якимось іншим начальством приводили часто до занадто широких узагальнень і, як результат, відкритої критики всієї комуністичної системи. А політичний режим за часів Хрущова й Брежнєва хоча й пом’якшився в порівнянні з часами Сталіна, але відкрите висловлювання думок, альтернативних офіційно затвердженим комуністичним істинам все ще кваліфікувалось як державний злочин. Та в межах простонародного рівня інакодумства зустрічались і серйозніші випадки спротиву системі, наприклад: створення підпільних організацій, а чи то й масові відкриті виступи (страйки, заворушення).
Найбільш активними формами простонародного протесту проти совєтського режиму було розповсюдження листівок, різних відозв, написання анонімних листів, антиурядових лозунгів на стінах, парканах і т. п., образи та погрози на адресу керівників.
Найпростішою формою протестної поведінки слід вважати «розмови антирадянського змісту». Це насамперед, політичні анекдоти, прокляття і осуд на адресу вищого керівництва і т. ін. За часів Хрущова за них ще можна було отримати термін ув’язнення. З приходом до влади групи Брежнєва каральна політика пом’якшилась – тепер уже терміни ув’язнення давали не за висловлювання, а саме за публічну критику режиму (це ще називалось «розповсюдження вигадок»). Іншою формою висловлення незадоволення були й просто хуліганські дії по відношенню до комуністичної партії та органів влади. Так, в 1957 році Іван Торяник біля будинку Коровинської сільради Недригайлівського району «допускал злобные антисоветские высказывапния в адрес Коммунистической партии, а также совершал дерзкие хулиганские действия». За що й отримав 5 років позбавлення волі і поразку в правах на 3 роки.
Після ХХ з’їзду процеси десталінізації зачепили, насамперед, саму Комуністичну партію. Ревізія тоталітарної системи, хоча і половинчаста, була започаткована «верхами» керівництва країни і мала непередбачувані наслідки. Існує багато архівних свідчень про спроби критики сакралізованої особи Сталіна, його репресивної політику, органів КГБ в межах самої компартії. Так, на одному із Шосткинських військових заводів під час обговорення доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПСС «Про культ особи та його наслідки» комуніст В. С. Камкін різко виступив проти органів держбезпеки, які, на його думку, незаконно репресували багато безневинних людей і запропонував вшанувати пам'ять таких жертв хвилиною мовчання. Але Камкіну й деяким іншим комуністам, що підтримали його на цих зборах, було швидко вказано на межі партійної критики незаконної діяльності органів КГБ. Загалом, критично мислячі комуністи швидко зрозуміли, що всі розмови про внутрішньопартійну демократію – це не більше, ніж пуста демагогія і далі «підставлятись» своїми критичними виступами просто нерозумно.
Вироблення певної політичної ідеології людьми, незгодними з совєтськими реаліями, що могла протистояти тоталітарному варіанту марксизму-ленінізму, відбувалось у межах все тієї ж комуністичної парадигми. Це й не дивно, адже покоління людей, народжених і вихованих в Совєтському Союзі, в межах єдино правильного ідеологічного вчення і не могли знати про такі ідеологічні доктрини як лібералізм, консерватизм, монархізм чи інтегральний націоналізм. Схема вироблення інакодумською свідомістю «правильного» марксизму на противагу сталінському «неправильному» була такою: вважалося, що на першому етапі вже існувало правильне комуністичне вчення.
Воно пов’язувалося з іменем Леніна. На другому етапі Сталін (варіант – Хрущов) своєю діяльністю спотворив автентичні істини марксизму-ленінізму. Отже, і це вже третій етап, потрібно повернутись до «справжнього» Леніна. Показовим тут є випадок з Миколою Сніжком. Із доповідної записки прокуратури по нагляду за слідством в органах КГБ видно, що цей кочегар з міста Ромни у 1962 році створив групу з 11 чоловік молоді, «яка за його словами повинна строго виконувати заповіти Леніна, оскільки він вважав, що КПРС, нібито, заповітів Леніна не виконує». Крім того, він вимагав від членів групи вивчати першоджерела – праці Леніна, які офіційна ідеологія звичайно ж перекручує. Не дивно, що М. Сніжка звинуватили також і в неправильному тлумаченні морального кодексу будівника комунізму. Несанкціонований владою марксизм-ленінізм ставав такою ж самою ворожою ідеологічною конструкцією як і, наприклад, націоналізм. А ставав він таким тому, що в його межах допускалась критика реальної комуністичної влади, реальної бюрократичної системи, яка організовувала «партію-державу» на ймення СССР.
Совєтська виборча система також давала масу приводів для критики всього існуючого державного ладу. Вибір з одного кандидата від блоку «комуністів та безпартійних» був явною фікцією. Одним із способів висловлення протесту до такої фіктивної процедури виборів були анонімні написи на бюлетенях, що кидались в урни. Так, Миколу Ткаченка із Сум звинуватили в тому, що він «в березні місяці 1957 року здійснив антирадянський напис на виборчому бюлетені на виборах до місцевих Рад депутатів трудящих». Георгію Тельбізу з міста Охтирки також поставили у провину те, що він під час виборів до Верховної Ради СССР 18 березня 1962 року зробив написи нібито брехливого змісту на двох виборчих бюлетенях. Після виборів у місцеві ради 3 березня 1957 року голова КДБ при Раді Міністрів СРСР І. А. Сєров доповідав також про виявлення антирадянських листівок у місті Суми із закликом не брати участі у голосуванні .
В умовах обмеження інформації про зовнішній світ в часи «холодної війни» особливої ваги набували спогади тих людей, що під час Другої світової війни побували за межами Совєтського Союзу, наприклад, в полоні чи були репатріантами, а чи якось зіштовхувались із союзниками по антигітлерівській коаліції. Вони змальовували зовсім інший образ Заходу, ніж совєтська пропаганда. Так, житель Сум Іван Крохмаль був у 1964 році засуджений до 7 років позбавлення волі крім усього іншого й за те, що «оббріхував радянський лад, комуністичну партію, Радянську владу, одночасно вихваляючи життя за кордоном, що в Західній Німеччині, Америці безробітні краще живуть, ніж робітники Радянського Союзу». Справа в тому, що він до 1949 року перебував у Західній Німеччині й бачив зовсім по-іншому організований побут німців та охоче розповідав про це своїм знайомим.
Пригнічені безвихідністю свого повсякденного життя, прості люди часто у своїй уяві малювали життя на Заході за принципом «навпаки» до змісту офіційної пропаганди. Життя у західному світі поставало однозначно багатим і щасливим. Тому мешканець села Чернацьке Середино-Будського району Іван Полозок у своєму листі на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова просив у 1959 році дозволу виїхати із Совєтського Союзу:
«Обращаясь в Верховный Совет СССР, прошу выдать мне заграничный паспорт для выезда за границу на постоянное место жительства. Так как я не желаю жить в Советском Союзе, в связи с тем, что у моей матери есть жалкая лачуга, которая требует капитальный ремонт. Но куда я не обращался, чтобы выделили леса, но всюду отвечают: нету. Спрашивается, как же можно жить, когда нет даже жалкого жилья. А ведь у нас болтают о коммунизме, если прошло сорок два года, а мы еще живем по первобытному.
В связи с этим прошу мне выдать заграничный паспорт в любую страну. Иначе я больше терпеть не могу. И дальнейшее пребывание в Союзе все равно на меня не повлияет и не переубедить. В этом я уверен. Я основываюсь на том, что за границей есть свободный выезд и въезд».
Пізніше, в 1962 році, І. Полозок був засуджений за написання «наклепницьких» листів до вищих органів совєтської влади та глав урядів капіталістичних країн до трьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму .
Свідомим виявом антирадянської пропаганди й агітації вважалося виготовлення та розповсюдження листівок (та прирівнюваних до них написів на стінах, парканах тощо) та, почасти, анонімних листів. Їхній зміст – це несприйняття, критика політичного режиму і навіть заклики до його повалення. Умовою такої публічної критики була невідповідність між тими реаліями, в яких жили совєтські люди, і пропагандистськими заявами про процвітання й достаток.
Дуже багатьох авторів листівок органам КГБ так і не вдалося виявити, що свідчить не cкільки про те, що ці органи погано працювали, стільки про те, що це справді було важко зробити. Часто такі листівки складались людьми з досить низьким освітнім рівнем. В них відчувається «глас» отого простого народу, від імені якого так любила виступати компартія. Ось, наприклад, листівка, що її причепив на паркані сторож Хотінського МТС (машинно-тракторна станція) Семен Барсук 5 березня (день смерті Сталіна) 1956 року:
«Америка пішеть что Московская банда и Компартія есть самий злейший враг всего народа.
Америка пишет грустно видеть нам колхозы кукурудзу и колхозные поля а еще грусней Московскую банду и Компартию точно оскудела гнетом вся руская страна Смело сомкнем ряды американського народа атом разобет гнет вражды да здрастует царская свобода писав Хрущев» .
Як видно, листівка написана з численними помилками, поганою російською мовою, деякі її місця зовсім незрозумілі. До того ж автор листівки для збільшення дієвості написаного заховався за псевдонім «Хрущов». За такий напис С. Барсук отримав 5 років позбавлення волі.
Інколи для збільшення ваги написаного, а також приписування автором собі належності до деякої організованої групи, листівки підписувались іменем неіснуючих антикомуністичних організацій. Так, Федір Григоров від імені Союзу вільних демократів розповсюдив у Конотопі в ніч з 8 на 9 грудня 1963 року листівку, в якій наголошував, що сучасні комуністи лише прикриваються ленінським вченням і зовсім не ведуть народ до комунізму. Але насправді такої організації ніколи не існувало. Анонімність більшої частини листівок, написів на парканах, стінах і т. п. чи листів пояснюється не лише страхом покарання, але й бажанням їх авторів говорити від імені всього «трудового народу» деяку «правду», що початково відома всім людям. Сам автор тоді – це просто знеособлена складова самого народу. В акті критики совєтського ладу ніби називалось зло, а називання зла на ймення дає владу над ним і значить може нейтралізувати його дію. Як бачимо, через листівки також актуалізувались архаїчні шари простонародної свідомості. Варто також додати, що своє незадоволення владою прості робітники й селяни любили подавати також у віршованій формі.
У пошуках іншої «правди» прослуховування народом зарубіжних радіоголосів («Німецька хвиля», «Свобода», «Голос Америки», «Свободная Россия» тощо) стало масовим. Саме через такі радіостанції окремі наші земляки незадоволені владою потрапили під вплив російської націоналістичної партії Народно-Трудовий Союз (НТС) і розповсюджували листівки із закликом підтримувати цю організацію. Так, слюсар Георгій Тельбіз із міста Охтирки в 1962 році розповсюдив понад 30 листівок з пропагандою НТС. Всі листівки були приблизно такого змісту:
«НТС Народно-трудовой союз
Борется за счастье людей,
Против ига коммунизма» .
Основоположною умовою існування інакодумства в Совєтському Союзі була сама комуністична політична система. Саме вона встановлювала (й змінювала) межі дозволених і недозволених думок. Взагалі, розмаїття думок притаманне будь-якій сучасній спільноті. Інакодумство як небезпечний державний злочин розпочинається тоді, коли панівна комуністична система не сприймає будь-якої іншої думки. Вкажемо також, що поняття «інакодумець» відноситься нами лише до тих поколінь людей, що народилися й виросли вже в Совєтському Союзі. Ці люди були сформовані совєтським вихованням і совєтською політичною пропагандою.
Наявність інтелектуального й політичного інакодумства супроти комуністичного правлячого режиму владі потрібно було якось пояснити. Офіційна точка зору полягала в тому, що в совєтському суспільстві соціальної бази для здійснення дисидентських правопорушень не було. Тому, якщо вони здійснювались, то лише в результаті підпадання нібито нестійкої частини населення під вплив імперіалістичної пропаганди, що виходила з ідеологічних диверсійних центрів іноземних держав або ж браку в комуністичному вихованні трудящих, тобто неглибоким проникнення комуністичної ідеології у свідомість деяких совєтських людей. Якщо спробувати класифікуючи рух інакодумства на Сумщині, можна виділити в ньому кілька течій. Це, по-перше, національний напрямок. До того ж, не лише українці переймалися своїми національними проблемами, а й росіяни та євреї. По-друге, це релігійний напрямок (баптисти-«ініціативники», адвентисти, єговісти). Відразу зазначимо, що у цьому томі документів релігійного дисидентства ми не зачіпаємо. По-третє, це cоціально-економічний напрямок, що найповніше втілюється в робітничому та селянському спротиві. І, зрештою, по-четверте, специфічні групи літераторів, художників, представників інших творчих професій, які відмовлялись реалізовувати у своїй роботі насаджувані комуністами ідеологічні ритуали, сповідувати, упроваджувати й утверджувати в житті політичну ідеологію. Нами фіксуються також два рівні інакодумства. Це рівень простонародного інакодумства та рівень дисидентства.
Найширше представлений у цьому рухові рівень народного інакодумства. Носії народної протестної поведінки у більшості випадків не були переконаними противниками правлячого комуністичного режиму. Незадовільні матеріальні умови, колізії приватного життя, суперечності у взаєминах з головами колгоспів чи якимось іншим начальством приводили часто до занадто широких узагальнень і, як результат, відкритої критики всієї комуністичної системи. А політичний режим за часів Хрущова й Брежнєва хоча й пом’якшився в порівнянні з часами Сталіна, але відкрите висловлювання думок, альтернативних офіційно затвердженим комуністичним істинам все ще кваліфікувалось як державний злочин. Та в межах простонародного рівня інакодумства зустрічались і серйозніші випадки спротиву системі, наприклад: створення підпільних організацій, а чи то й масові відкриті виступи (страйки, заворушення).
Найбільш активними формами простонародного протесту проти совєтського режиму було розповсюдження листівок, різних відозв, написання анонімних листів, антиурядових лозунгів на стінах, парканах і т. п., образи та погрози на адресу керівників.
Найпростішою формою протестної поведінки слід вважати «розмови антирадянського змісту». Це насамперед, політичні анекдоти, прокляття і осуд на адресу вищого керівництва і т. ін. За часів Хрущова за них ще можна було отримати термін ув’язнення. З приходом до влади групи Брежнєва каральна політика пом’якшилась – тепер уже терміни ув’язнення давали не за висловлювання, а саме за публічну критику режиму (це ще називалось «розповсюдження вигадок»). Іншою формою висловлення незадоволення були й просто хуліганські дії по відношенню до комуністичної партії та органів влади. Так, в 1957 році Іван Торяник біля будинку Коровинської сільради Недригайлівського району «допускал злобные антисоветские высказывапния в адрес Коммунистической партии, а также совершал дерзкие хулиганские действия». За що й отримав 5 років позбавлення волі і поразку в правах на 3 роки.
Після ХХ з’їзду процеси десталінізації зачепили, насамперед, саму Комуністичну партію. Ревізія тоталітарної системи, хоча і половинчаста, була започаткована «верхами» керівництва країни і мала непередбачувані наслідки. Існує багато архівних свідчень про спроби критики сакралізованої особи Сталіна, його репресивної політику, органів КГБ в межах самої компартії. Так, на одному із Шосткинських військових заводів під час обговорення доповіді М. Хрущова на ХХ з’їзді КПСС «Про культ особи та його наслідки» комуніст В. С. Камкін різко виступив проти органів держбезпеки, які, на його думку, незаконно репресували багато безневинних людей і запропонував вшанувати пам'ять таких жертв хвилиною мовчання. Але Камкіну й деяким іншим комуністам, що підтримали його на цих зборах, було швидко вказано на межі партійної критики незаконної діяльності органів КГБ. Загалом, критично мислячі комуністи швидко зрозуміли, що всі розмови про внутрішньопартійну демократію – це не більше, ніж пуста демагогія і далі «підставлятись» своїми критичними виступами просто нерозумно.
Вироблення певної політичної ідеології людьми, незгодними з совєтськими реаліями, що могла протистояти тоталітарному варіанту марксизму-ленінізму, відбувалось у межах все тієї ж комуністичної парадигми. Це й не дивно, адже покоління людей, народжених і вихованих в Совєтському Союзі, в межах єдино правильного ідеологічного вчення і не могли знати про такі ідеологічні доктрини як лібералізм, консерватизм, монархізм чи інтегральний націоналізм. Схема вироблення інакодумською свідомістю «правильного» марксизму на противагу сталінському «неправильному» була такою: вважалося, що на першому етапі вже існувало правильне комуністичне вчення.
Воно пов’язувалося з іменем Леніна. На другому етапі Сталін (варіант – Хрущов) своєю діяльністю спотворив автентичні істини марксизму-ленінізму. Отже, і це вже третій етап, потрібно повернутись до «справжнього» Леніна. Показовим тут є випадок з Миколою Сніжком. Із доповідної записки прокуратури по нагляду за слідством в органах КГБ видно, що цей кочегар з міста Ромни у 1962 році створив групу з 11 чоловік молоді, «яка за його словами повинна строго виконувати заповіти Леніна, оскільки він вважав, що КПРС, нібито, заповітів Леніна не виконує». Крім того, він вимагав від членів групи вивчати першоджерела – праці Леніна, які офіційна ідеологія звичайно ж перекручує. Не дивно, що М. Сніжка звинуватили також і в неправильному тлумаченні морального кодексу будівника комунізму. Несанкціонований владою марксизм-ленінізм ставав такою ж самою ворожою ідеологічною конструкцією як і, наприклад, націоналізм. А ставав він таким тому, що в його межах допускалась критика реальної комуністичної влади, реальної бюрократичної системи, яка організовувала «партію-державу» на ймення СССР.
Совєтська виборча система також давала масу приводів для критики всього існуючого державного ладу. Вибір з одного кандидата від блоку «комуністів та безпартійних» був явною фікцією. Одним із способів висловлення протесту до такої фіктивної процедури виборів були анонімні написи на бюлетенях, що кидались в урни. Так, Миколу Ткаченка із Сум звинуватили в тому, що він «в березні місяці 1957 року здійснив антирадянський напис на виборчому бюлетені на виборах до місцевих Рад депутатів трудящих». Георгію Тельбізу з міста Охтирки також поставили у провину те, що він під час виборів до Верховної Ради СССР 18 березня 1962 року зробив написи нібито брехливого змісту на двох виборчих бюлетенях. Після виборів у місцеві ради 3 березня 1957 року голова КДБ при Раді Міністрів СРСР І. А. Сєров доповідав також про виявлення антирадянських листівок у місті Суми із закликом не брати участі у голосуванні .
В умовах обмеження інформації про зовнішній світ в часи «холодної війни» особливої ваги набували спогади тих людей, що під час Другої світової війни побували за межами Совєтського Союзу, наприклад, в полоні чи були репатріантами, а чи якось зіштовхувались із союзниками по антигітлерівській коаліції. Вони змальовували зовсім інший образ Заходу, ніж совєтська пропаганда. Так, житель Сум Іван Крохмаль був у 1964 році засуджений до 7 років позбавлення волі крім усього іншого й за те, що «оббріхував радянський лад, комуністичну партію, Радянську владу, одночасно вихваляючи життя за кордоном, що в Західній Німеччині, Америці безробітні краще живуть, ніж робітники Радянського Союзу». Справа в тому, що він до 1949 року перебував у Західній Німеччині й бачив зовсім по-іншому організований побут німців та охоче розповідав про це своїм знайомим.
Пригнічені безвихідністю свого повсякденного життя, прості люди часто у своїй уяві малювали життя на Заході за принципом «навпаки» до змісту офіційної пропаганди. Життя у західному світі поставало однозначно багатим і щасливим. Тому мешканець села Чернацьке Середино-Будського району Іван Полозок у своєму листі на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова просив у 1959 році дозволу виїхати із Совєтського Союзу:
«Обращаясь в Верховный Совет СССР, прошу выдать мне заграничный паспорт для выезда за границу на постоянное место жительства. Так как я не желаю жить в Советском Союзе, в связи с тем, что у моей матери есть жалкая лачуга, которая требует капитальный ремонт. Но куда я не обращался, чтобы выделили леса, но всюду отвечают: нету. Спрашивается, как же можно жить, когда нет даже жалкого жилья. А ведь у нас болтают о коммунизме, если прошло сорок два года, а мы еще живем по первобытному.
В связи с этим прошу мне выдать заграничный паспорт в любую страну. Иначе я больше терпеть не могу. И дальнейшее пребывание в Союзе все равно на меня не повлияет и не переубедить. В этом я уверен. Я основываюсь на том, что за границей есть свободный выезд и въезд».
Пізніше, в 1962 році, І. Полозок був засуджений за написання «наклепницьких» листів до вищих органів совєтської влади та глав урядів капіталістичних країн до трьох років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму .
Свідомим виявом антирадянської пропаганди й агітації вважалося виготовлення та розповсюдження листівок (та прирівнюваних до них написів на стінах, парканах тощо) та, почасти, анонімних листів. Їхній зміст – це несприйняття, критика політичного режиму і навіть заклики до його повалення. Умовою такої публічної критики була невідповідність між тими реаліями, в яких жили совєтські люди, і пропагандистськими заявами про процвітання й достаток.
Дуже багатьох авторів листівок органам КГБ так і не вдалося виявити, що свідчить не cкільки про те, що ці органи погано працювали, стільки про те, що це справді було важко зробити. Часто такі листівки складались людьми з досить низьким освітнім рівнем. В них відчувається «глас» отого простого народу, від імені якого так любила виступати компартія. Ось, наприклад, листівка, що її причепив на паркані сторож Хотінського МТС (машинно-тракторна станція) Семен Барсук 5 березня (день смерті Сталіна) 1956 року:
«Америка пішеть что Московская банда и Компартія есть самий злейший враг всего народа.
Америка пишет грустно видеть нам колхозы кукурудзу и колхозные поля а еще грусней Московскую банду и Компартию точно оскудела гнетом вся руская страна Смело сомкнем ряды американського народа атом разобет гнет вражды да здрастует царская свобода писав Хрущев» .
Як видно, листівка написана з численними помилками, поганою російською мовою, деякі її місця зовсім незрозумілі. До того ж автор листівки для збільшення дієвості написаного заховався за псевдонім «Хрущов». За такий напис С. Барсук отримав 5 років позбавлення волі.
Інколи для збільшення ваги написаного, а також приписування автором собі належності до деякої організованої групи, листівки підписувались іменем неіснуючих антикомуністичних організацій. Так, Федір Григоров від імені Союзу вільних демократів розповсюдив у Конотопі в ніч з 8 на 9 грудня 1963 року листівку, в якій наголошував, що сучасні комуністи лише прикриваються ленінським вченням і зовсім не ведуть народ до комунізму. Але насправді такої організації ніколи не існувало. Анонімність більшої частини листівок, написів на парканах, стінах і т. п. чи листів пояснюється не лише страхом покарання, але й бажанням їх авторів говорити від імені всього «трудового народу» деяку «правду», що початково відома всім людям. Сам автор тоді – це просто знеособлена складова самого народу. В акті критики совєтського ладу ніби називалось зло, а називання зла на ймення дає владу над ним і значить може нейтралізувати його дію. Як бачимо, через листівки також актуалізувались архаїчні шари простонародної свідомості. Варто також додати, що своє незадоволення владою прості робітники й селяни любили подавати також у віршованій формі.
У пошуках іншої «правди» прослуховування народом зарубіжних радіоголосів («Німецька хвиля», «Свобода», «Голос Америки», «Свободная Россия» тощо) стало масовим. Саме через такі радіостанції окремі наші земляки незадоволені владою потрапили під вплив російської націоналістичної партії Народно-Трудовий Союз (НТС) і розповсюджували листівки із закликом підтримувати цю організацію. Так, слюсар Георгій Тельбіз із міста Охтирки в 1962 році розповсюдив понад 30 листівок з пропагандою НТС. Всі листівки були приблизно такого змісту:
«НТС Народно-трудовой союз
Борется за счастье людей,
Против ига коммунизма» .
0 коментарів