Інакодумство на Сумщині. Продовження
У Сумах невідомими були також здійснені написи від імені НТС на стінах будинків та парканів в ніч на 22 квітня (день народження В. Леніна) 1962 року. А художник з Конотопу Павло Ганзін в 1964 році навіть намагався встановити зв’язки з НТС. Він також виготовляв та розповсюджував від імені НТС такі листівки:
«Дорогие друзья!
Вас время зовет спасать Родину от коммунизма. Становитесь членами огромной подпольной партии НТС, которая несет пиратам смерть, трудящимся – свободу. Слушайте наши советы по радио на волнах 26,47 м.
Ревштаб НТС».
Реальним приводом для критики уряду Хрущова з боку «простого народу» була нестача харчів (особливо хліба). На початку 60-х років в СРСР були підвищені ціни на продукти харчування й одночасно збільшені норми виробітку та розцінки на промислових підприємствах, що викликало хвилю обурення з боку робітників. Наприклад, Григорій Коломієць, робітник Сумського насосного заводу, в 1962 році критикував уряд за підвищення закупівельних цін на продукти тваринництва. Степан Чигрин, робітник суперфосфатного заводу висловлював своє невдоволення збільшенням обсягу плану. А робітник Юрій Єременко із Шосткинського хімзаводу висловив своє невдоволення, зробивши в 1962 році такий напис на бобіні тромвеля:
«Объединимся все для борьбы с ярым врагом рабочего класса – Компартией СССР и Хрущевинизмом» .
Документи також свідчать, що у 1963 році Володимир Завалій, робітник Сумського насосного заводу, «неправильно» зрозумів «становище з хлібом» і почав критикувати владу. Ну, а інвалід із села Їздецьке Великописарівського району Жировін навіть закликав до повстання у зв’язку з перебоями в поставках хліба. З більшістю з таких протестантів КГБ провело «профілактичні бесіди». Ю. Єременко отримав свої 6 місяців ув’язнення у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Соціально-економічні проблеми, з якими зіштовхувались прості люди часто персоніфікувались в постаті Микити Хрущова, що ставала уособленням зла. Можливо тому так часто зустрічаються заклики до його фізичного знищення. Так, робітник Шосткинського військового заводу Юрій Новосьолов на стіні біля каси заводоуправління написав, що
«Хорошо с деньгами жить,
Если Никиту Хрущева похоронить» .
Михайло Сизоненко 8 грудня 1963 року, їдучи автобусом із Сум до Білопілля і будучи в нетверезому стані, також закликав до вбивства Хрущова. Студент хіміко-технологічного технікуму Микола Артамонов розкидав 17 липня 1962 року по Шостці листівки, серед яких були й такого змісту: «Хай здохне Хрущов! Який бажає війни. Смерть гаду пузатому!» та «Смерть Хрущову, який не виконує марксистсько-ленінських ідей». В цьому, останньому, випадку цікаво, що структура змісту листівки наслідує лозунги на честь тієї чи іншої знаменної «совєтської» дати.
Ненависть розповсюджувалась і на інших керівників держави. В наглядових справах Прокуратури СССР знаходимо свідчення про те, що в ніч на 8 листопада 1958 року в місті Охтирці були порізані 3 портрети совєтських керівників, а в ніч з 7 на 8 листопада 1959 року в Сумах порізали два портрети керівників. Конкретні прізвища керівників не названі, але тут важливо те, що такі «святотатські» з точки зору офіційної ідеології дії були вчинені у «священний» день Великої Жовтневої соціалістичної революції. Це ще більш підсилювало їх «злочинний» характер. Пошкодження зображень вождів Совєтського Союзу базувалось на тій особливості простонародної свідомості (витоком якої є міфологічна свідомість), що між зображенням і тим, хто зображувався, існує глибинний сутнісний зв’язок. У зображенні знаходиться своєрідна сила зображуваного. Тобто, знищуючи зображення ненависної людям особи приноситься шкода й самій особі. І самою владою (за принципами все тієї ж архаїчної свідомості) такі дії сприймалися не просто як прояви хуліганства, це був акт своєрідного ритуального паплюження і кваліфікувався він як небезпечний державний злочин.
В 60-70-х роках стає все відчутнішим нерівноправне становище української мови й культури у порівнянні з російською. Таке обмеження національних прав боляче сприймалося етнічними українцями. Це викликало спротив не лише української інтелігенції, а й широких верств свідомих своєї національної приналежності селян та робітників. Архіви містять дуже багато свідчень вияву народного незадоволення на національному грунті, яке влада кваліфікувала як прояви «українського буржуазного націоналізму».
Так, для прикладу, в написанні націоналістичних листівок та систематичних націоналістичних висловлюваннях в 1956 році звинуватили сум’янина В. Калиниченка, написанні анонімних листів націоналістичного змісту – пенсіонера з міста Ромни Дмитра Вовка. 7–8 жовтня 1961 року в Лебедині були знайдені 4 листівки націоналістичного змісту, ймовірним автором яких був учень вечірньої середньої школи Василь Гордієнко. 14 січня та 24 липня 1962 року в Конотопі були розклеєні листівки націоналістичного змісту. Їх автор так і не був виявлений. У написанні віршів націоналістичного змісту звинувачено у 1962 році вчителя із села В’язового Конотопського району Дяченка. Крім того він ще й закликав до боротьби за відокремлення України від СРСР. До відокремлення України закликав також й Іван Крохмаль із Сум. В українському буржуазному націоналізмі був звинувачений в 1964 році й уродженець села Попівки Конотопського району, студент Харківського університету Анатолій Соболєв. Націоналістами були оголошені в 1966 році члени підпільної групи з села Русанівки Липоводолинського району, студентка Сумського педагогічного інституту Тамара Шамрай. Мешканець міста Ворожба Микола Тесленко також звинувачувався в 1970 році у тому, що в листах, які направляв до різних «високих інстанцій» він висловлював націоналістичні погляди. І таких, лише зафіксованих КГБ, фактів пасивного спротиву русифікаційним процесам з боку простих українців можна називати ще багато.
Інакодумство в масі своїй – це, як правило, сукупність лише індивідуальних думок та вчинків, тому не дивно, що найнебезпечнішим видом опозиційності існуючому совєтському режиму репресивні органи вважали існування чи підготовку до створення підпільних груп і організацій з їхніми програмами, статутами й клятвами. Серед груп виявлених органами держбезпеки на території Сумщини виокремимо «Національно-демократичну партію робітників і селян України» (розкрита в 1963 р.), що була створена в Сумах робітником Олександром Бойком та «Українську Національну партію» (розкрита в 1966 р.) в селі Русанівка Липоводолинського району. Як уже зазначалося свою групу в 1962 році створив і М. Сніжко, кочегар з міста Ромни, яку органи КГБ назвали «нелегальною партією». Як не дивно, але учасники всіх цих організацій не були засуджені; все обмежилось профілактичною роботою. Справа в тому, що слідство сприйняло їхні дії чомусь несерйозними, такою собі «інфантильною грою» в підпільну діяльність.
Власне дисидентство (від лат. dissidere – відхилення) – це ще одна (поряд з простонародною) форма, але вже інтелігентської, опозиційності правлячому комуністичному режимові. В основному це – культурницький рух, що не ставив перед собою чітких політичних цілей. Він був, швидше, формою морального спротиву режиму. Держава успішно боролася проти створення підпільних організацій, але вона була майже безсилою проти виявів лише морального протесту, який до того ж спрямовувався проти невиконання самою цією державою своїх законів чи норм конституції. Відчуження інтелігенції від політичного режиму розпочиналось на емоційному рівні.
Витоком опозиційності тут служило почуття огиди, навіюване «совєтською дійсністю», усвідомлення своєї моральної несумісності з нею. І на відміну від сталінської доби люди, що не сприймали цієї системи, могли вже не замикатись у своїй «внутрішній» еміграції, а відкрито (хоч і не завжди) висловлювати свої почуття. Насамперед, творча інтелігенція в добу правління Леоніда Брежнєва не прийняла відродження фактично просталінської комуністичної ідеологічної доктрини, з якою вона справедливо пов’язувала нові обмеження свободи творчості. Це інтелігентське середовище й висуває групи інакодумців, що виступають із критикою правлячого режиму. Бо, зрештою, будь-яка творчість за своєю природою є інакодумством по відношенню до панівної точки зору.
Ця течія в своєму розвитку пройшла шлях від так званого «шістдесятництва» з його творчим нонконформізмом до того ж дисидентства, а потім деякі з дисидентів вже в 70-і роки примкнули й до правозахисного руху (серед наших земляків, наприклад, Петро Рубан з Конотопу: в 1985 році він став членом Української Гельсінкської Групи). До «дисидентствуючої» інтелігенції Сумщини належали люди різного кола занять. Це – журналісти (М. Данько, Г. Петров, М. Соболєв, Ю. Царик, Б. Ткаченко), педагоги (А. Семенюта, Ф. Сахно, Й. Дудка, А. Андрійчук), науковці (Г. Нудьга, М. Осадчий, Д. Кулиняк), студенти (Т. Шамрай, Г. Хвостенко). Варто додати, що прояви такого інтелігентського дисидентства існували, в основному, в національних формах. Русифікаційні процеси, що з новою силою почали набирати обертів після ХХІІ з’їзду КПРС, на якому була прийнята нова програма комуністичної партії, не могли не викликати спротиву в патріотично налаштованих прошарків населення. Справа в тому, що в цій програмі був взятий курс на побудову комуністичного суспільства.
А при комунізмі, як відомо, національні характеристики людей будуть відсутні. Взявши курс на «зближення націй», комуністична партія особливо активно почала стирати національні відмінності між росіянами, білорусами та українцями, але виразно на користь національної російської мови й культури, яка оголошувалась інтернаціональною. Тому для української інтелігенції в умовах посилення русифікаційних процесів актуальним завданням ставало культивування елементів самобутності української культури та пропаганда національної свідомості. Це означає, що одним із головних напрямків роботи українського літературно-мистецького руху ставало завдання повернення до традицій українськості як основи для побудови ціннісно-смислової мережі в сучасності (так званий рух «повернення до джерел»).
Він проявлявся в активізації етнографічних досліджень, відродженням української обрядовості (наприклад, виконання колядок і т. д.). Зрозумілою тоді стає й розгромна критика книги «Червоне соло» поета Миколи Данька (1926–1993) на пленумі Сумського обкому КПУ (липень 1967 року). У виступі першого секретаря обкому Бориса Іововича Вольтовського, крім усього іншого, поету робиться закид в тому, що «тов. Данько в своих стихах плачет о старых хатах с узкими окнами, соломенной кровлей и старыми заборами, целует женщин и совсем не замечает чудесных преобразований в жизни, быте, труде, культуре советских людей, осуществленных за годы советской власти». Все українське Б. Вольтовським кваліфікується як обмежено національне, далі національне редукується лише до сільського, а, отже, в умовах совєтської індустріалізації, такого, що повинно інтерпретуватись лише в межах категорії «відсталого». Звичайно, людина, яка про значення Леніна писала ось таке:
«Нерон… Тіберій… Калігула…
Померкли в більшовицький час.
В зеніті грізному спахнула
Зоря кривава Ілліча.
Що вже Лойолли, Тамерлани!
Перед розбійником таким
Вони – злодюжки, хулігани,
Здаються чимсь дрібним-дрібним…»,
комуністичним режимом не могла не переслідуватись. Тому не дивно, що Микола Данько, один із найвідоміших сумських інакодумців, зазнавав цих переслідувань аж до часів перебудови.
Основною формою реалізації дисидентської активності було створення, розповсюдження та читання позацензурних текстів (так званий «самвидав»). Одним із основних творів українського самвидаву була книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У Сумах, за свідченням Вазгена Балаяна, на квартирі журналіста Олександра Кубатки кілька чоловік збиралися для читання «Інтернаціоналізму чи русифікації?». Цю роботу І. Дзюби читав також агроном Борис Ткаченко з міста Лебедина, що особисто познайомився з автором та його працею через відомого українського скульптора й етнографа Івана Гончара .
«Дорогие друзья!
Вас время зовет спасать Родину от коммунизма. Становитесь членами огромной подпольной партии НТС, которая несет пиратам смерть, трудящимся – свободу. Слушайте наши советы по радио на волнах 26,47 м.
Ревштаб НТС».
Реальним приводом для критики уряду Хрущова з боку «простого народу» була нестача харчів (особливо хліба). На початку 60-х років в СРСР були підвищені ціни на продукти харчування й одночасно збільшені норми виробітку та розцінки на промислових підприємствах, що викликало хвилю обурення з боку робітників. Наприклад, Григорій Коломієць, робітник Сумського насосного заводу, в 1962 році критикував уряд за підвищення закупівельних цін на продукти тваринництва. Степан Чигрин, робітник суперфосфатного заводу висловлював своє невдоволення збільшенням обсягу плану. А робітник Юрій Єременко із Шосткинського хімзаводу висловив своє невдоволення, зробивши в 1962 році такий напис на бобіні тромвеля:
«Объединимся все для борьбы с ярым врагом рабочего класса – Компартией СССР и Хрущевинизмом» .
Документи також свідчать, що у 1963 році Володимир Завалій, робітник Сумського насосного заводу, «неправильно» зрозумів «становище з хлібом» і почав критикувати владу. Ну, а інвалід із села Їздецьке Великописарівського району Жировін навіть закликав до повстання у зв’язку з перебоями в поставках хліба. З більшістю з таких протестантів КГБ провело «профілактичні бесіди». Ю. Єременко отримав свої 6 місяців ув’язнення у виправно-трудовій колонії посиленого режиму.
Соціально-економічні проблеми, з якими зіштовхувались прості люди часто персоніфікувались в постаті Микити Хрущова, що ставала уособленням зла. Можливо тому так часто зустрічаються заклики до його фізичного знищення. Так, робітник Шосткинського військового заводу Юрій Новосьолов на стіні біля каси заводоуправління написав, що
«Хорошо с деньгами жить,
Если Никиту Хрущева похоронить» .
Михайло Сизоненко 8 грудня 1963 року, їдучи автобусом із Сум до Білопілля і будучи в нетверезому стані, також закликав до вбивства Хрущова. Студент хіміко-технологічного технікуму Микола Артамонов розкидав 17 липня 1962 року по Шостці листівки, серед яких були й такого змісту: «Хай здохне Хрущов! Який бажає війни. Смерть гаду пузатому!» та «Смерть Хрущову, який не виконує марксистсько-ленінських ідей». В цьому, останньому, випадку цікаво, що структура змісту листівки наслідує лозунги на честь тієї чи іншої знаменної «совєтської» дати.
Ненависть розповсюджувалась і на інших керівників держави. В наглядових справах Прокуратури СССР знаходимо свідчення про те, що в ніч на 8 листопада 1958 року в місті Охтирці були порізані 3 портрети совєтських керівників, а в ніч з 7 на 8 листопада 1959 року в Сумах порізали два портрети керівників. Конкретні прізвища керівників не названі, але тут важливо те, що такі «святотатські» з точки зору офіційної ідеології дії були вчинені у «священний» день Великої Жовтневої соціалістичної революції. Це ще більш підсилювало їх «злочинний» характер. Пошкодження зображень вождів Совєтського Союзу базувалось на тій особливості простонародної свідомості (витоком якої є міфологічна свідомість), що між зображенням і тим, хто зображувався, існує глибинний сутнісний зв’язок. У зображенні знаходиться своєрідна сила зображуваного. Тобто, знищуючи зображення ненависної людям особи приноситься шкода й самій особі. І самою владою (за принципами все тієї ж архаїчної свідомості) такі дії сприймалися не просто як прояви хуліганства, це був акт своєрідного ритуального паплюження і кваліфікувався він як небезпечний державний злочин.
В 60-70-х роках стає все відчутнішим нерівноправне становище української мови й культури у порівнянні з російською. Таке обмеження національних прав боляче сприймалося етнічними українцями. Це викликало спротив не лише української інтелігенції, а й широких верств свідомих своєї національної приналежності селян та робітників. Архіви містять дуже багато свідчень вияву народного незадоволення на національному грунті, яке влада кваліфікувала як прояви «українського буржуазного націоналізму».
Так, для прикладу, в написанні націоналістичних листівок та систематичних націоналістичних висловлюваннях в 1956 році звинуватили сум’янина В. Калиниченка, написанні анонімних листів націоналістичного змісту – пенсіонера з міста Ромни Дмитра Вовка. 7–8 жовтня 1961 року в Лебедині були знайдені 4 листівки націоналістичного змісту, ймовірним автором яких був учень вечірньої середньої школи Василь Гордієнко. 14 січня та 24 липня 1962 року в Конотопі були розклеєні листівки націоналістичного змісту. Їх автор так і не був виявлений. У написанні віршів націоналістичного змісту звинувачено у 1962 році вчителя із села В’язового Конотопського району Дяченка. Крім того він ще й закликав до боротьби за відокремлення України від СРСР. До відокремлення України закликав також й Іван Крохмаль із Сум. В українському буржуазному націоналізмі був звинувачений в 1964 році й уродженець села Попівки Конотопського району, студент Харківського університету Анатолій Соболєв. Націоналістами були оголошені в 1966 році члени підпільної групи з села Русанівки Липоводолинського району, студентка Сумського педагогічного інституту Тамара Шамрай. Мешканець міста Ворожба Микола Тесленко також звинувачувався в 1970 році у тому, що в листах, які направляв до різних «високих інстанцій» він висловлював націоналістичні погляди. І таких, лише зафіксованих КГБ, фактів пасивного спротиву русифікаційним процесам з боку простих українців можна називати ще багато.
Інакодумство в масі своїй – це, як правило, сукупність лише індивідуальних думок та вчинків, тому не дивно, що найнебезпечнішим видом опозиційності існуючому совєтському режиму репресивні органи вважали існування чи підготовку до створення підпільних груп і організацій з їхніми програмами, статутами й клятвами. Серед груп виявлених органами держбезпеки на території Сумщини виокремимо «Національно-демократичну партію робітників і селян України» (розкрита в 1963 р.), що була створена в Сумах робітником Олександром Бойком та «Українську Національну партію» (розкрита в 1966 р.) в селі Русанівка Липоводолинського району. Як уже зазначалося свою групу в 1962 році створив і М. Сніжко, кочегар з міста Ромни, яку органи КГБ назвали «нелегальною партією». Як не дивно, але учасники всіх цих організацій не були засуджені; все обмежилось профілактичною роботою. Справа в тому, що слідство сприйняло їхні дії чомусь несерйозними, такою собі «інфантильною грою» в підпільну діяльність.
Власне дисидентство (від лат. dissidere – відхилення) – це ще одна (поряд з простонародною) форма, але вже інтелігентської, опозиційності правлячому комуністичному режимові. В основному це – культурницький рух, що не ставив перед собою чітких політичних цілей. Він був, швидше, формою морального спротиву режиму. Держава успішно боролася проти створення підпільних організацій, але вона була майже безсилою проти виявів лише морального протесту, який до того ж спрямовувався проти невиконання самою цією державою своїх законів чи норм конституції. Відчуження інтелігенції від політичного режиму розпочиналось на емоційному рівні.
Витоком опозиційності тут служило почуття огиди, навіюване «совєтською дійсністю», усвідомлення своєї моральної несумісності з нею. І на відміну від сталінської доби люди, що не сприймали цієї системи, могли вже не замикатись у своїй «внутрішній» еміграції, а відкрито (хоч і не завжди) висловлювати свої почуття. Насамперед, творча інтелігенція в добу правління Леоніда Брежнєва не прийняла відродження фактично просталінської комуністичної ідеологічної доктрини, з якою вона справедливо пов’язувала нові обмеження свободи творчості. Це інтелігентське середовище й висуває групи інакодумців, що виступають із критикою правлячого режиму. Бо, зрештою, будь-яка творчість за своєю природою є інакодумством по відношенню до панівної точки зору.
Ця течія в своєму розвитку пройшла шлях від так званого «шістдесятництва» з його творчим нонконформізмом до того ж дисидентства, а потім деякі з дисидентів вже в 70-і роки примкнули й до правозахисного руху (серед наших земляків, наприклад, Петро Рубан з Конотопу: в 1985 році він став членом Української Гельсінкської Групи). До «дисидентствуючої» інтелігенції Сумщини належали люди різного кола занять. Це – журналісти (М. Данько, Г. Петров, М. Соболєв, Ю. Царик, Б. Ткаченко), педагоги (А. Семенюта, Ф. Сахно, Й. Дудка, А. Андрійчук), науковці (Г. Нудьга, М. Осадчий, Д. Кулиняк), студенти (Т. Шамрай, Г. Хвостенко). Варто додати, що прояви такого інтелігентського дисидентства існували, в основному, в національних формах. Русифікаційні процеси, що з новою силою почали набирати обертів після ХХІІ з’їзду КПРС, на якому була прийнята нова програма комуністичної партії, не могли не викликати спротиву в патріотично налаштованих прошарків населення. Справа в тому, що в цій програмі був взятий курс на побудову комуністичного суспільства.
А при комунізмі, як відомо, національні характеристики людей будуть відсутні. Взявши курс на «зближення націй», комуністична партія особливо активно почала стирати національні відмінності між росіянами, білорусами та українцями, але виразно на користь національної російської мови й культури, яка оголошувалась інтернаціональною. Тому для української інтелігенції в умовах посилення русифікаційних процесів актуальним завданням ставало культивування елементів самобутності української культури та пропаганда національної свідомості. Це означає, що одним із головних напрямків роботи українського літературно-мистецького руху ставало завдання повернення до традицій українськості як основи для побудови ціннісно-смислової мережі в сучасності (так званий рух «повернення до джерел»).
Він проявлявся в активізації етнографічних досліджень, відродженням української обрядовості (наприклад, виконання колядок і т. д.). Зрозумілою тоді стає й розгромна критика книги «Червоне соло» поета Миколи Данька (1926–1993) на пленумі Сумського обкому КПУ (липень 1967 року). У виступі першого секретаря обкому Бориса Іововича Вольтовського, крім усього іншого, поету робиться закид в тому, що «тов. Данько в своих стихах плачет о старых хатах с узкими окнами, соломенной кровлей и старыми заборами, целует женщин и совсем не замечает чудесных преобразований в жизни, быте, труде, культуре советских людей, осуществленных за годы советской власти». Все українське Б. Вольтовським кваліфікується як обмежено національне, далі національне редукується лише до сільського, а, отже, в умовах совєтської індустріалізації, такого, що повинно інтерпретуватись лише в межах категорії «відсталого». Звичайно, людина, яка про значення Леніна писала ось таке:
«Нерон… Тіберій… Калігула…
Померкли в більшовицький час.
В зеніті грізному спахнула
Зоря кривава Ілліча.
Що вже Лойолли, Тамерлани!
Перед розбійником таким
Вони – злодюжки, хулігани,
Здаються чимсь дрібним-дрібним…»,
комуністичним режимом не могла не переслідуватись. Тому не дивно, що Микола Данько, один із найвідоміших сумських інакодумців, зазнавав цих переслідувань аж до часів перебудови.
Основною формою реалізації дисидентської активності було створення, розповсюдження та читання позацензурних текстів (так званий «самвидав»). Одним із основних творів українського самвидаву була книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У Сумах, за свідченням Вазгена Балаяна, на квартирі журналіста Олександра Кубатки кілька чоловік збиралися для читання «Інтернаціоналізму чи русифікації?». Цю роботу І. Дзюби читав також агроном Борис Ткаченко з міста Лебедина, що особисто познайомився з автором та його працею через відомого українського скульптора й етнографа Івана Гончара .
0 коментарів