Інакодумство на Сумщині. Продовження
У зв’язку з арештом Івана Дзюби в 1972 році, потрібно вказати й на високоморальний вчинок відомого перекладача родом з міста Кролевця Миколи Лукаша, який запропонував відсидіти термін ув’язнення замість цього відомого українського дисидента. М. Лукаш відмовився забирати заяву, яку надіслав у вищі владні інстанції України на підтримку І. Дзюби ось такого змісту:
«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:
а) стан здоров’я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання».
За цей вчинок він був виключений зі Спілки письменників. Ще однією з форм протестної поведінки інтелігенції в 60–80 роки було підписання різних листів на захист осіб, переслідуваних совєтською владою. У цьому зв’язку варто згадати уродженця міста Ромни, письменника Бориса Антоненка-Давидовича, одного з моральних лідерів українських шістдесятників.
Пройшовши через сталінські табори, він зумів вижити і в 1956 році був реабілітований. Б. Антоненко-Давидович в 1966 році підписав разом з іншими 78 особами листа на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха та голови КГБ України В. Нікітченка, в якому висловлювалися тривога з приводу характеру судових процесів проти української інтеліґенції в Луцьку та Івано-Франківську і прохання допустити авторів листа на судовий розгляд. Б. Антоненко-Давидович також був викликаний свідком на судовий процес 17–18 листопада 1970 року в Івано-Франківську над відомим дисидентом Валентином Морозом, але відмовився давати свідчення заявивши, що
«з огляду на цілковиту незаконність закритого суду ніяких показів давати не буде. Адже у своєму житті він пройшов через два суди, які жорстоко судили його (один раз навіть до смертної кари) за вигаданими найсміхотворнішими звинуваченнями. Тому він вважає недопустимим для себе участь в такому «суді», бо не бажає нести відповідальність перед нащадками разом з суддями і прокурором за участь у відвертій сваволі» .
Після того як В. Мороз був засуджений на закритому судовому засіданні до 6 років спецтюрми, 3 років таборів особливого режиму і 5 років заслання, наш земляк разом з І. Дзюбою та В. Чорноволом написав міністрові юстиції УРСР Зайчуку та прокуророві УРСР Глухові протест .
Однією з характерних особливостей біографій багатьох сумських шістдесятників був їх зв'язок із Західною Україною, особливо зі Львовом. У львівських вузах навчалися Микола Данько, Геннадій Петров, Григорій Хвостенко. Науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові був уродженець села Артюхівка Роменського району Григорій Нудьга. Перед своїм арештом працював інструктором Львівського обкому КПУ та викладав у місцевому університеті Михайло Осадчий (родом із села Курмани Недригайлівського району).
Високий рівень національної самосвідомості, притаманний широким верствам західноукраїнського суспільства, ще живі спогади про боротьбу ОУН–УПА ставали одним із джерел формування опозиційних настроїв і для уродженців Сумщини. Якщо ж все таки говорити про якусь ідеологію українського дисидентського руху на Сумщині в 60–70-ті роки, то панівною тут була тенденція до націонал-комунізму. Типовою ілюстрацією можуть слугувати погляди студента філологічного факультету Львівського університету (родом із селища Улянівки Білопільського району) Григорія Хвостенка. В організованому ним разом із Зоряном Попадюком позацензурному журналі «Поступ» (1973 рік) є стаття «Наші засади», підписана псевдонімом М. Сьогодень, під яким виступав Г. Хвостенко. В цій статті він пише, що
«маючи на оці виділення України в Самостійну державу, ми не намагаємося її протиставити соціалістичній системі...», бо «ми дамо користі соціалістичній системі набагато більше шляхом своєї державності, аніж шляхом своєї нівеляції (через асимілювання)» .
Характерною для розуміння рівня ідеологічного контролю над свідомістю викладачів вищої школи в національній сфері доби «пізнього застою» (1984 рік) була справа комуніста Анатолія Андрійчука, завідувача кафедри іноземних мов Глухівського педагогічного інституту ім. С. Сергеєва-Ценського. Сумніви в його ідеологічній «чистоті» виникли вже тоді, коли стало відомо, що він любить українську мову, розмовляє нею в побуті і намагається відстоювати право на її функціонування в межах педінституту. Далі, кілька необережних висловлювань у розмовах з колегами – і відразу ж донос в КГБ та розгляд питання про «націоналістичні збочення» А. Андрійчука на бюро і зборах партійної організації Глухівського педінституту. Все обмежилось суворою доганою по партійній лінії із занесенням до облікової картки і звільненням на деякий час з роботи, але результатом переслідувань стала тяжка хвороба викладача. Справді, у такій важливій ділянці конструювання ідеологічно вивірених бійців комунізму як вища педагогічна освіта найменших відхилень від генеральної лінії партії бути не могло.
Інакодумство підпадало під 54 статтю Кримінального кодексу України, прийнятого в 1927 році. А після прийняття нового Кримінального кодексу в 1960 році – під статтю 62 (антирадянська пропаганда й агітація). Строк покарання за цією статтею визначався від шести місяців до семи років, а також висилку від двох до п’яти років. В 1966 році Кодекс було доповнено трохи м’якшою статтею 187-1 (поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад). Покарання за цією статтею – позбавлення свободи до трьох років, або виправні роботи до року, або ж штраф до 100 карбованців. В цілому, за нашими підрахунками, на Сумщині протягом 1956 – 1985 років за цими статтями було засуджено (без врахування релігійного дисидентства) до 20 чоловік .
Як не дивно, найбільші політичні репресії післясталінської доби припадають на 1957–1958 роки, тобто на роки правління «ліберала» М. Хрущова. Причинами такої репресивної активності комуністичного режиму були колізії, пов’язані з викриттям культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПСС і усунення з керівництва країною просталінської групи В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і «примкнувшего к ним Шепилова» в 1957 році та антикомуністичним повстанням в Угорщині 1956 року. Яскравим прикладом реалізації цієї тенденції на нашому, місцевому, рівні може слугувати справа Надії Хоменко, вчительки Капустинської середньої школи, тодішнього Синівського району. За вияви «народного сталінізму», тобто за питання: чому з вищих ешелонів керівництва країною вивели Маленкова, за анонімні листи, за знайдені в неї антирадянські листівки чеською мовою та й просто за «розмови» вона була в 1957 році засуджена до трох років ув’язнення. Потім, як і з абсолютної більшості засуджених в ці роки, вирок суду Надії Хоменко був скасований і справа закрита за відсутністю складу злочину.
Для незгодних з політикою компартії був і інший варіант покарань. Щоб не збільшувати кількість засуджених інтелігентів за «політичними» статтями, їх судили за кримінальними. Показовим тут є випадок з поетом Анатолієм Семенютою, який разом з іншими сумськими «шістдесятниками» Г. Петровим, В. Баранкіним, М. Даньком збиралися для вільнолюбних розмов у квартирі журналіста Юрія Царика. В результаті, в 1966 році, А. Семенюта був засуджений на три роки позбавлення волі за статтею 210 КК УРСР про звідництво (правда через вісім місяців у зв’язку з абсурдністю застосування цієї статті – виправданий). Ю. Царик за свої думки і «довгий язик» за цією ж статтею поплатився роком виправних робіт у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка на Роменщині. Специфічним видом покарання було примусове утримання інакодумця у психіатричні лікарні.
Влада широко застосовувала цей вид покарання, виходячи з того, що у зв’язку з ідеєю про відсутність у Совєтському Союзі грунту для соціальних протиріч основну масу засуджених за «політичними» статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних. Одним із найрозповсюжуваніших «діагнозів» тут була «невиразна шизофренія», під яку можна підвести будь-яку людину, оскільки у хворого на неї протягом протікання хвороби зберігається зовнішньо правильна поведінка і здатність до соціальної адаптації. Для інакодумців із Сумщини психіатрична експертиза в основному проводилась у Харківському психоневрологічному інституті. В 60 – на поч. 80-х років на психіатричну експертизу та примусове лікування за рішенням суду були направлені жителі Сумщини В. Калиниченко, І. Кащенко, Дяченко, В. Манівський, Ф. Григоров, М. Сизоненко, М. Онацький. Під час слідства в Охтирській психіатричній лікарні утримували також Г. Фельдмана.
«В зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:
а) стан здоров’я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівноправним і через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання».
За цей вчинок він був виключений зі Спілки письменників. Ще однією з форм протестної поведінки інтелігенції в 60–80 роки було підписання різних листів на захист осіб, переслідуваних совєтською владою. У цьому зв’язку варто згадати уродженця міста Ромни, письменника Бориса Антоненка-Давидовича, одного з моральних лідерів українських шістдесятників.
Пройшовши через сталінські табори, він зумів вижити і в 1956 році був реабілітований. Б. Антоненко-Давидович в 1966 році підписав разом з іншими 78 особами листа на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха та голови КГБ України В. Нікітченка, в якому висловлювалися тривога з приводу характеру судових процесів проти української інтеліґенції в Луцьку та Івано-Франківську і прохання допустити авторів листа на судовий розгляд. Б. Антоненко-Давидович також був викликаний свідком на судовий процес 17–18 листопада 1970 року в Івано-Франківську над відомим дисидентом Валентином Морозом, але відмовився давати свідчення заявивши, що
«з огляду на цілковиту незаконність закритого суду ніяких показів давати не буде. Адже у своєму житті він пройшов через два суди, які жорстоко судили його (один раз навіть до смертної кари) за вигаданими найсміхотворнішими звинуваченнями. Тому він вважає недопустимим для себе участь в такому «суді», бо не бажає нести відповідальність перед нащадками разом з суддями і прокурором за участь у відвертій сваволі» .
Після того як В. Мороз був засуджений на закритому судовому засіданні до 6 років спецтюрми, 3 років таборів особливого режиму і 5 років заслання, наш земляк разом з І. Дзюбою та В. Чорноволом написав міністрові юстиції УРСР Зайчуку та прокуророві УРСР Глухові протест .
Однією з характерних особливостей біографій багатьох сумських шістдесятників був їх зв'язок із Західною Україною, особливо зі Львовом. У львівських вузах навчалися Микола Данько, Геннадій Петров, Григорій Хвостенко. Науковим співробітником Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові був уродженець села Артюхівка Роменського району Григорій Нудьга. Перед своїм арештом працював інструктором Львівського обкому КПУ та викладав у місцевому університеті Михайло Осадчий (родом із села Курмани Недригайлівського району).
Високий рівень національної самосвідомості, притаманний широким верствам західноукраїнського суспільства, ще живі спогади про боротьбу ОУН–УПА ставали одним із джерел формування опозиційних настроїв і для уродженців Сумщини. Якщо ж все таки говорити про якусь ідеологію українського дисидентського руху на Сумщині в 60–70-ті роки, то панівною тут була тенденція до націонал-комунізму. Типовою ілюстрацією можуть слугувати погляди студента філологічного факультету Львівського університету (родом із селища Улянівки Білопільського району) Григорія Хвостенка. В організованому ним разом із Зоряном Попадюком позацензурному журналі «Поступ» (1973 рік) є стаття «Наші засади», підписана псевдонімом М. Сьогодень, під яким виступав Г. Хвостенко. В цій статті він пише, що
«маючи на оці виділення України в Самостійну державу, ми не намагаємося її протиставити соціалістичній системі...», бо «ми дамо користі соціалістичній системі набагато більше шляхом своєї державності, аніж шляхом своєї нівеляції (через асимілювання)» .
Характерною для розуміння рівня ідеологічного контролю над свідомістю викладачів вищої школи в національній сфері доби «пізнього застою» (1984 рік) була справа комуніста Анатолія Андрійчука, завідувача кафедри іноземних мов Глухівського педагогічного інституту ім. С. Сергеєва-Ценського. Сумніви в його ідеологічній «чистоті» виникли вже тоді, коли стало відомо, що він любить українську мову, розмовляє нею в побуті і намагається відстоювати право на її функціонування в межах педінституту. Далі, кілька необережних висловлювань у розмовах з колегами – і відразу ж донос в КГБ та розгляд питання про «націоналістичні збочення» А. Андрійчука на бюро і зборах партійної організації Глухівського педінституту. Все обмежилось суворою доганою по партійній лінії із занесенням до облікової картки і звільненням на деякий час з роботи, але результатом переслідувань стала тяжка хвороба викладача. Справді, у такій важливій ділянці конструювання ідеологічно вивірених бійців комунізму як вища педагогічна освіта найменших відхилень від генеральної лінії партії бути не могло.
Інакодумство підпадало під 54 статтю Кримінального кодексу України, прийнятого в 1927 році. А після прийняття нового Кримінального кодексу в 1960 році – під статтю 62 (антирадянська пропаганда й агітація). Строк покарання за цією статтею визначався від шести місяців до семи років, а також висилку від двох до п’яти років. В 1966 році Кодекс було доповнено трохи м’якшою статтею 187-1 (поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад). Покарання за цією статтею – позбавлення свободи до трьох років, або виправні роботи до року, або ж штраф до 100 карбованців. В цілому, за нашими підрахунками, на Сумщині протягом 1956 – 1985 років за цими статтями було засуджено (без врахування релігійного дисидентства) до 20 чоловік .
Як не дивно, найбільші політичні репресії післясталінської доби припадають на 1957–1958 роки, тобто на роки правління «ліберала» М. Хрущова. Причинами такої репресивної активності комуністичного режиму були колізії, пов’язані з викриттям культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПСС і усунення з керівництва країною просталінської групи В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і «примкнувшего к ним Шепилова» в 1957 році та антикомуністичним повстанням в Угорщині 1956 року. Яскравим прикладом реалізації цієї тенденції на нашому, місцевому, рівні може слугувати справа Надії Хоменко, вчительки Капустинської середньої школи, тодішнього Синівського району. За вияви «народного сталінізму», тобто за питання: чому з вищих ешелонів керівництва країною вивели Маленкова, за анонімні листи, за знайдені в неї антирадянські листівки чеською мовою та й просто за «розмови» вона була в 1957 році засуджена до трох років ув’язнення. Потім, як і з абсолютної більшості засуджених в ці роки, вирок суду Надії Хоменко був скасований і справа закрита за відсутністю складу злочину.
Для незгодних з політикою компартії був і інший варіант покарань. Щоб не збільшувати кількість засуджених інтелігентів за «політичними» статтями, їх судили за кримінальними. Показовим тут є випадок з поетом Анатолієм Семенютою, який разом з іншими сумськими «шістдесятниками» Г. Петровим, В. Баранкіним, М. Даньком збиралися для вільнолюбних розмов у квартирі журналіста Юрія Царика. В результаті, в 1966 році, А. Семенюта був засуджений на три роки позбавлення волі за статтею 210 КК УРСР про звідництво (правда через вісім місяців у зв’язку з абсурдністю застосування цієї статті – виправданий). Ю. Царик за свої думки і «довгий язик» за цією ж статтею поплатився роком виправних робіт у колонії загального режиму, що знаходилась у селі Перехрестівка на Роменщині. Специфічним видом покарання було примусове утримання інакодумця у психіатричні лікарні.
Влада широко застосовувала цей вид покарання, виходячи з того, що у зв’язку з ідеєю про відсутність у Совєтському Союзі грунту для соціальних протиріч основну масу засуджених за «політичними» статтями вигідно було подавати як психічно ненормальних. Одним із найрозповсюжуваніших «діагнозів» тут була «невиразна шизофренія», під яку можна підвести будь-яку людину, оскільки у хворого на неї протягом протікання хвороби зберігається зовнішньо правильна поведінка і здатність до соціальної адаптації. Для інакодумців із Сумщини психіатрична експертиза в основному проводилась у Харківському психоневрологічному інституті. В 60 – на поч. 80-х років на психіатричну експертизу та примусове лікування за рішенням суду були направлені жителі Сумщини В. Калиниченко, І. Кащенко, Дяченко, В. Манівський, Ф. Григоров, М. Сизоненко, М. Онацький. Під час слідства в Охтирській психіатричній лікарні утримували також Г. Фельдмана.
0 коментарів