Інакодумство на Сумщині. Закінчення

Десь приблизно з середини 60-х років, тобто часів завершення хрущовської доби «ліберального комунізму», масові судові переслідування за інакодумство спадають і в діях органів держбезпеки панівного значення набуває практика профілактування (офіційного попередження). Суть профілактувавння полягала в тому, що особу, зауважену в якійсь антидержавній діяльності, викликали до органів КГБ для «педагогічної» розмови, наприкінці якої брали підписку про отримання нею попередження. Така практика «м’якого тиску» була досить дієвим засобом боротьби з потенційними опозиціонерами совєтському режиму. Людину не саджали до в’язниці, а шляхом залякування домагалися від неї знову лояльного ставлення до влади та формального примирення з режимом. У профілактуванні людей з антисовєтськими настроями поряд з органами державної безпеки (і за їх вказівками) брали також участь партійні, комсомольські організації, збори трудових колективів. Систематичне профілактування досить чисельного навколодисидентського культурного прошарку давало можливість залякати й інтелектуалів, і дискредитувати інтелігентську опозицію в очах простих людей. Точних цифр ми не маємо, але в Сумській області за період з кінця 50-х і до середини 80-х років, мова може йти про сотні профілактованих «потенційних дисидентів». Між іншим, про те, що за інакодумство вже не судять, а лише проводять профілактичні бесіди, знала й студентка Сумського педінституту Тамара Шамрай. Тому вона й розповідає своїй подрузі (яка виявилась агентом КГБ) в 1968 році, що «я немного напугана, но наше КГБ действует воспитательными методами, так что нужно быть просто более осмотрительными…» .
Щоб завдати нищівного удару по формуванню національної свідомості, заглушити її ріст, усувались з відповідальних посад і звільнялись з роботи національно свідомі та авторитетні викладачі, журналісти, керівники різних рівнів. Така доля, наприклад, спіткала завідувача кафедри української літератури Сумського педагогічного інституту Юрія Ступака. Щоб не дати можливості захистити уже готову докторську дисертацію і стати професором, Юрія Петровича відправили на пенсію. Не було допущено до роботи на кафедрі української літератури і поета Володимира Затуливітра. Поширеними способами нищення будь-яких проявів національної свідомості і залякування населення стали і переслідування, цькування та знущання над сім’ями, родичами, друзями та знайомими інакодумців, різного роду сплановані КГБ стеження та провокації, вербування агентів КГБ. Про все це читач знайде документальні свідчення у матеріалах цього збірника про Г. Нудьгу, Б. Ткаченка, М. Данька та інших інакодумців Сумщини. Після початку горбачовської перебудови, в 1987 році тих дисидентів, що перебували в таборах і в’язницях, починають звільняти. Для цього політичному в’язню достатньо було написати у Верховну Раду СРСР прохання про помилування. Але це означало, що такий в’язень сумління визнавав себе винним. Більшість в’язнів такі прохання написали й були звільнені. Серед них був і дисидент з міста Конотопу Григорій Фельдман. Меншість відмовилась і наступного року їх звільнили без будь-яких умов. Так, відмовився написати таку заяву відомий український дисидент, уродженець того ж Конотопу Петро Рубан.
Отже, настала нова (й остання) епоха в існуванні Совєтського Союзу. Перебудовчі процеси легалізували дисидентські лозунги гласності, прав людини, багатопартійності, відкритості суспільства і, зрештою, побудови своєї незалежної Української держави. Рівень ідей переходить у практичну площину їх реалізації. Наприкінці 80-х років на Сумщині виникає кілька неформальних організацій. Однією з перших таких організацій в Сумах було мистецько-краєзнавче товариство «Спадщина», яке організував наприкінці 1986 року Олексій Шевченко. Ці часто опозиційні компартії групи за метою й засобами їх функціонування були вже іншими, ніж дисиденти. Вони претендували на політичну владу, намагаючись всіма силами відібрати її в ослабленої комуністичної партії. Тому, перші ролі в керівництві такими опозиційними групами («Союз содействия перестройке», «Меморіал», «Рух») відігравали не романтично налаштовані національні ідеологи чи літератори, а люди з прагматичною жагою влади, політичної діяльності.
Комуністична партія спочатку намагалась поставити під свій контроль неформальні організації і навіть інспірувала виникнення деяких із них. Але ті організації, що критикували компартію, чи не йшли з на співробітництво оголошувались нею екстремістськими. В Сумах у 1988–1989 роках до лав екстремістських за «вироком» функціонерів обкому партії потрапили «Союз содействия перестройке», «Народний Рух України за перебудову», члени «антиперебудовної» групи Леоніда Коваленка, тобто клубу «Ініціатива» з Шостки, товариство «Меморіал» та філософський ідеалістичний клуб «Мысль». Конфронтація між «неслухняними» організаціями та органами совєтської влади часто набувала досить серйозних форм.
Так, великий резонанс у Сумах на початку жовтня 1989 року викликало голодування на майдані перед обкомом компартії одного з лідерів «Меморіалу» інженера Володимира Майбороди та робітника Олександра Тарасенка. Причиною стала відмова міськвиконкому надати дозвіл на проведення чергового мітингу неформалів, на якому повинні були обговорюватись важливі для сумської громади проблеми.
Таким чином наявність факту інакодумства протягом всієї післясталінської історії Совєтського Союзу засвідчує хибність ідеї про можливість побудови ідеологічно гомогенного суспільства на комуністичних принципах. Інакодумство та виникнення руху опору на його основі стало однією з глибинних передумов створення незалежної Української держави. Прояви інакодумства на Сумщині мають деякі особливості, що зумовлені їх провінційним статусом. Але одне залишається незаперечним: рух опору совєтській владі та московсько-комуністичному режимові на Сумщині був дієвим і широкомасштабним і тривав упродовж усього післясталінського періоду його існування.