Мені видаєтьсяЮ, що все залежить від специфіки тлумачення феноменів «філософія» та "ідеологія" в ту чи іншу історичну епоху. Що є умовою філософічності того чи іншого тексту? Для кого філософія ще не померла і не перетворилась на методологію науки текст робить філософським наявність у ньому метафізичної складової. Якщо брати ідеологію в розумінні Маркса, то філософія, звичайно, — це один із видів ідеології. Що ж до Донцова-філософа, то сам він ніколи себе філософом не вважпав та й історику філософії під якісь стандарти академічнорго філософа його підвести неможливо, але, як на мою думку, якщо філософію розуміти як теоретичний рівень світогляду, то, зкичайно, певні теоретизації, особливо політичної складової, світогдяду тому ж історикові філософії у нього відшукати можна.
Пане Костянтине, ось тут: ще щось подібне.
Я не знаю чи це цивілізаційний розлом, чи ні, але дві різні України все таки існують. «Третя» Україна Рябчука як вияв його особистих ліберальних вподобань, на мій погляд, ще не є значущою в межах всього українського суспільства. Крім історичної пам'яті та мови — це ще й політичний розкол (хай навіть і як наслідок перших двох іншостей). Далеко ходити не треба. Подивіться на ситуацію з голосувннням електорату на Сумщині на останніх президентських виборах. Тут, на північному сході України, голосують не набагато по-іншому, ніж на заході України. (Для прикладу: округ № 163 (Буринь, Недригайлів, Липова Долина, Ромни) — 75,96 % і Рівненська область — 76,24 % за Юлю, звичайно).
А тепер подивимось, в яких районах Сумської області переміг Янукович:
Великописарівський р-н
Янукович – 51,08%
Тимошенко – 43,08%
Путивльський р-н
Янукович – 60,59%
Тимошенко – 34,62%
Середино-Будський р-н
Янукович – 70,08%
Тимошенко –24,68%
Ямпільський р-н
Янукович –53,07%
Тимошенко –40,80%
м. Шостка
Янукович –53,18%
Тимошенко –37,74%
В решті районів перемогла Тимошенко.
Висновок: Янукович переміг в ЕТНІЧНИХ російських районах або там, де переважає російське населення. Те ж населення, що ідентифікувало себе як українці (навіть мовно покацаплені) голосували переважно за Тимошенко. Отже, і російський, і український електорат голосував за дуже древнім архетиповим принципом «свій — »чужий", а не за якістю політичних програм чи за якісь там політичні реформи і т. п. Одна частина електорату вирішила, що їхній національний інтерес найповніше може бути втілений в Януковичеві, інша — чомусь, що в Юлії Тимошенко.
Тут відразу перед очима, хочете Ви того чи ні, постає ота карта електоральних переваг, що навпіл ділить Україну: незмінні 17 областей за Ющенка-Тимошенко і незмінні 10 — за Януковича. А вперше контури цієї карти проявились ще 1994 році, коли — пам'ятаєте — на президентських виборах україномовне населення проголосувало за Кравчука, а російськомовне — за Кучму. І далі, межі тих областей, що голосувпли за Ющенка-Тимошенко приблизно співпадають з межами кордонів Речі Посполитої (і від цього нікуди не дінешся), а межі областей, що голосувли за Януковича — це Дикий степ і колишні землі Кримського ханства. По-іншому, там, де встигла утворитись безперервна тяглість осілого українського населення — там і Україна. І навпаки, у тих регіонах, де великі маси населення постійно перемішувались або ж утворилась своя безперервна тяглість, яка не встигла ототожнити себе з українською (та й тепер не хоче), або ж ніякої тяглості взагалі не утворилось. Саме там серед того номадичного населення й виникають уявлення про Україну як щось не своє, як щось велике "ІНШЕ" стосовно їх власної колективної ідентичності.
За архетиповими ж сприйняттями українців, Янукович — то є представник отого ненашого світу, він «чужий». А на вершині влади звичайно ж повинен бути «наш». Так як є потреба в «нашому», тобто, святе місце пустим не буває, то й починається його пошук. Першою місце «нашого» встигла зайняти після Ющенка Тимошенко. Це не тому, що вона там справді якась велика українка, це тому, що таке місце кимось обов'язково повинене бути зайняте. Хтось обов'язково повиненн представляти позицію «наших» проти «ненаших». І тому те, що називається «Україна» голосувала приблизно обнаково, що на Сході (Суми), що в Центрі (Київ, Житомир), що на Заході (Рівне). Тут може справді трохи вперед вирвалась Галичина, але там, як кажуть, свої причини.
Отже, як на мене, причини саме такого, а не іншого голосування добре пояснюються: а) національним фактором (українське — російське); цивілізаційним фактром (осіле аграрне населення і носії цього типу свідомості в містах (городяни першого-другого поколінь) — рухоме населення колишнього Степу з відповідним типом ментальності).
І останнє спостереження. Подивіться як голосувала Шосткинщина.
м. Шостка
Янукович –53,18%
Тимошенко –37,74%
Шосткинський р-н
Тимошенко –51,16%
Янукович –42,36%
Отже, у місті Шостці — більшість Янукович, у Шосткинському районі більшість — Тимошенко. Висновок: Шостка, де «русский мір» шляхом розвитку економічного чинника ще в часи СССР вже встиг захопити панівні позиції, ще не може поширити свій вплив на оточуюче її українське село. Але, цей чинник, на жаль, уже спрацював на рівні багатьох інших міст, того ж Дніпропетровська (де навколишні села і містечка голосують також за Януковича) чи того ж Кременчука Полтавської області (нагадаю, що округ 148 (м. Кременчук) — за Януковича — 47,21 %, за Тимошенко — 44,59 %, а в Кременчуцькому районі (округ №151) фактично 50 % на 50 %.
Пане Костянтине, мені видається, що потрібно розрізняти історію як науку та історичну пам'ять. Та, власне, їх розрізняв ще Колінгвуд. Історик, що зробив предметом своєї зацікавленості певний сегмент минулого виступає по відношенню до нього спостерігачем. Він як суб'єкт досдідження намагається не нав'язувати себе об'єкту. У випадку ж iз історичною пам'яттю ми виступаємо як учасники деяких подій минулого. Проробляється це чрез процедури ототожнення себе з тим минулим. Виходить так, що це не те минуле, яке було колись саме по собі, це вже — моє минуле. У свою чергу, сама процедура ототожнення впирається у певний колективний інтерес сучасності, складовою якого є людина (наприклад національний). Саме з точки зору сучасного інтересу така людина вихоплює з минулого ті факти, що найповніше її представляють (і легітимізують) у сучасності, пропускає їх через колективні цінності такого інтересу (тобто надає їм відповідних значень) — і модель історичної пам'яті як складової національної ідентичності готова По-іншому, які ми зараз, таке й наше минуле. У зв'язку з тим, що історична пам'ять є складовою людської ідентичності, а ідентичність — це такий неусвідомлений центр людини, від якого відштовхуються при прийнятті певних рішень, а не, дивлячись з боку розуму, вибудовують до нього відношення, — то це, у свою чергу, ще й означає, що вона характеризується частковим розумінням історичної істини (краще мабуть сказати — правди). Щоб якесь явище було істинним, потрібно щоб воно мало характеристики загальнозначущості, тобто мало однакове значення для всіх людей, що його сприймають. У випадку з історичною пам'яттю певне бачення минулого оголошується абсолютною правдою, хоча насправді воно обмежене отим частковим колективним інтересом. Інший колективгий інтерес має своє бачення історичної правди, яке для носіїв цього часткового інтересу має абсолютні характеристики (і носії їх так само не хочуть визнавати частковості їхньої правди).
І ще одне. Історична пам'ять, як правило, стосується найближчих до сучасності відтинків минулого, з якими людина повязана «наживу». Це означає, що якась подія (наприклад Друга світова війна), навколо якої створені різні варіанти пам'ятання через певний проміжок часу буде потрібна хіба що професійним історикам. Хоча від цього нам не легше: ми знаходимось на дуже невеликій часовій відстані від цієї події, а значить приречені на пам'ятання.
Отже, історична пам'ять за природою своєю партійна (часткова), а жити без неї все одно не можемо. І питання питань — як уніфікувати різні часткові правди до ріння хоч і часткового, але все ж таки спільноукраїнського?
Пане Костянтине, звичайно ж є багато країн, ситуація в яких з філософською традицією подібна до української. І порівняти було б непогано. Та серйозне порівняння неможливе без знання албанської, португальської чи фінської мов. А я їх на жаль не знаю. Що ж до останнього питання то: категорія світогляду присутня в філософській мові тих націй, де німецьке слово Weltanschauung було перекладене і введене до активного використання. Наприклад у російській мові воно було перекладене (правда в ХІХ столітті довго мучились як саме його перекладати і деякий час схилялись до «миросозерцания», а не «мировоззрения»). В англійській цього слова початково також немає і не перекладають вони його ніяк. Якщо подивитись словник Мюллера, то там це слово так і пишеться — Weltanschauung. Цікаво як англійці визначають філософію? У нашій совковій традиції альфою й омегою є: філософія — це теоретичний рівень світогляду. А якщо слова «світогляд» немає, тоді як? Українці це слово переклали як «світогляд» (див. того ж Нечуя-Левицького). Хоча в антології «Мислителі німецького романтизму» при перекладі «Монологів» Шляєрмахера їх перекладач Юрій Прохасько пропонує Weltanschauung подавати як «світопогляд». Підозрюю, що у нас це «не наше слово» прижилося не в останню чергу через його активне використання в мові такої важливої складової комуністичної ідеології як марксистсько-ленінська філософія.
Я не знаю чи це цивілізаційний розлом, чи ні, але дві різні України все таки існують. «Третя» Україна Рябчука як вияв його особистих ліберальних вподобань, на мій погляд, ще не є значущою в межах всього українського суспільства. Крім історичної пам'яті та мови — це ще й політичний розкол (хай навіть і як наслідок перших двох іншостей). Далеко ходити не треба. Подивіться на ситуацію з голосувннням електорату на Сумщині на останніх президентських виборах. Тут, на північному сході України, голосують не набагато по-іншому, ніж на заході України. (Для прикладу: округ № 163 (Буринь, Недригайлів, Липова Долина, Ромни) — 75,96 % і Рівненська область — 76,24 % за Юлю, звичайно).
А тепер подивимось, в яких районах Сумської області переміг Янукович:
Великописарівський р-н
Янукович – 51,08%
Тимошенко – 43,08%
Путивльський р-н
Янукович – 60,59%
Тимошенко – 34,62%
Середино-Будський р-н
Янукович – 70,08%
Тимошенко –24,68%
Ямпільський р-н
Янукович –53,07%
Тимошенко –40,80%
м. Шостка
Янукович –53,18%
Тимошенко –37,74%
В решті районів перемогла Тимошенко.
Висновок: Янукович переміг в ЕТНІЧНИХ російських районах або там, де переважає російське населення. Те ж населення, що ідентифікувало себе як українці (навіть мовно покацаплені) голосували переважно за Тимошенко. Отже, і російський, і український електорат голосував за дуже древнім архетиповим принципом «свій — »чужий", а не за якістю політичних програм чи за якісь там політичні реформи і т. п. Одна частина електорату вирішила, що їхній національний інтерес найповніше може бути втілений в Януковичеві, інша — чомусь, що в Юлії Тимошенко.
Тут відразу перед очима, хочете Ви того чи ні, постає ота карта електоральних переваг, що навпіл ділить Україну: незмінні 17 областей за Ющенка-Тимошенко і незмінні 10 — за Януковича. А вперше контури цієї карти проявились ще 1994 році, коли — пам'ятаєте — на президентських виборах україномовне населення проголосувало за Кравчука, а російськомовне — за Кучму. І далі, межі тих областей, що голосувпли за Ющенка-Тимошенко приблизно співпадають з межами кордонів Речі Посполитої (і від цього нікуди не дінешся), а межі областей, що голосувли за Януковича — це Дикий степ і колишні землі Кримського ханства. По-іншому, там, де встигла утворитись безперервна тяглість осілого українського населення — там і Україна. І навпаки, у тих регіонах, де великі маси населення постійно перемішувались або ж утворилась своя безперервна тяглість, яка не встигла ототожнити себе з українською (та й тепер не хоче), або ж ніякої тяглості взагалі не утворилось. Саме там серед того номадичного населення й виникають уявлення про Україну як щось не своє, як щось велике "ІНШЕ" стосовно їх власної колективної ідентичності.
За архетиповими ж сприйняттями українців, Янукович — то є представник отого ненашого світу, він «чужий». А на вершині влади звичайно ж повинен бути «наш». Так як є потреба в «нашому», тобто, святе місце пустим не буває, то й починається його пошук. Першою місце «нашого» встигла зайняти після Ющенка Тимошенко. Це не тому, що вона там справді якась велика українка, це тому, що таке місце кимось обов'язково повинене бути зайняте. Хтось обов'язково повиненн представляти позицію «наших» проти «ненаших». І тому те, що називається «Україна» голосувала приблизно обнаково, що на Сході (Суми), що в Центрі (Київ, Житомир), що на Заході (Рівне). Тут може справді трохи вперед вирвалась Галичина, але там, як кажуть, свої причини.
Отже, як на мене, причини саме такого, а не іншого голосування добре пояснюються: а) національним фактором (українське — російське); цивілізаційним фактром (осіле аграрне населення і носії цього типу свідомості в містах (городяни першого-другого поколінь) — рухоме населення колишнього Степу з відповідним типом ментальності).
І останнє спостереження. Подивіться як голосувала Шосткинщина.
м. Шостка
Янукович –53,18%
Тимошенко –37,74%
Шосткинський р-н
Тимошенко –51,16%
Янукович –42,36%
Отже, у місті Шостці — більшість Янукович, у Шосткинському районі більшість — Тимошенко. Висновок: Шостка, де «русский мір» шляхом розвитку економічного чинника ще в часи СССР вже встиг захопити панівні позиції, ще не може поширити свій вплив на оточуюче її українське село. Але, цей чинник, на жаль, уже спрацював на рівні багатьох інших міст, того ж Дніпропетровська (де навколишні села і містечка голосують також за Януковича) чи того ж Кременчука Полтавської області (нагадаю, що округ 148 (м. Кременчук) — за Януковича — 47,21 %, за Тимошенко — 44,59 %, а в Кременчуцькому районі (округ №151) фактично 50 % на 50 %.
І ще одне. Історична пам'ять, як правило, стосується найближчих до сучасності відтинків минулого, з якими людина повязана «наживу». Це означає, що якась подія (наприклад Друга світова війна), навколо якої створені різні варіанти пам'ятання через певний проміжок часу буде потрібна хіба що професійним історикам. Хоча від цього нам не легше: ми знаходимось на дуже невеликій часовій відстані від цієї події, а значить приречені на пам'ятання.
Отже, історична пам'ять за природою своєю партійна (часткова), а жити без неї все одно не можемо. І питання питань — як уніфікувати різні часткові правди до ріння хоч і часткового, але все ж таки спільноукраїнського?